Зелений туризм

Селили нас в сім’ях мад’ярів. Спочатку мене це напрягало. Я почувалася невісткою, яка йде в чужий дім. Я не знала як себе поводити, де стати, куди подіти руки, очі та як посміхатись. Це ж сім’я, а не зйомна хата. Але коли ми туди потрапили, то як невістка поводила себе господиня. Гостинність для цих людей, мабуть як і для усіх гірських народів, стоїть на першому місці серед чеснот. Нас приймали як почесних гостей і на кожному куті поїли різними сортамі палінки. Пан КАроль – господар цього дому – дуже добре на ній знається. Пані Магдалена – господиня – вчителька угорської мови в молодших класах. Досконало володіє російською. Розказувала нам, що зеленим туризмом, а саме так називаються такі прийоми туристів, вони займаються з 1995 року. Лихі дев’яності. Пан Кароль не дуже напрягався з мовою, розмовляв на якійсь есперанті, в якої не було жодного академічного слова, але все було зрозуміло )))

З одного боку в цих людей нічого нема. Вони живуть в гірській місцевості на вулканічних породах. На цій землі 13 сантиметрів ґрунту, там не можна вирощувати картоплю. Там добре тільки деревам, маленькій травичці та винограду. Навіть вирощувати худобу там доступно не всім бо нема чим її годувати. У них нема таких соковитих ланів як в центральній та східній Україні. Все треба завозити чи вирощувати, а така можливість є не завжди.

З іншого боку, ми жили в великих двоповерхових будинках з висотою стін понад 3 метри, з верандою та галереєю, оброблених деревиною, заквітчаних з усіх боків, з ліхтариками на дворі, гойдалками та квітками у горщиках, котами та цуценятами які самі йшли на руки, з великим подвір’ям з курками, поросятами та іншою худобою. Все було на стільки доглянуто і охайно! А стіл просто ломився стравами.



Боб-левеш – національна вугорська страва на кшталт нашої солянки з чотирма видами м’яса, картоплею, бобами та овочами. Ложка в цій солянці стояла. Голубці, домашній хліб, терті ягоди.



Бограч-гуляш – теж схожий на солянку. Я не знаю стільки видів м’яса скільки туди додається, тож я й казати не буду.



Торгоня – щось на кшталт нашої локшини – мука з яйцем замішується, розкатується, потім нарізається. Потім моя бабуся її ще трохи підсушувала и вона могла зберігатися хоч цілу зиму. Мадяри подріблюють це тісто таким чином, що воно виглядає як колотий горох, але вони його трохи підсушують на вогні – це впливає на смак. Подається як гарнір.

Ташкот-левеш – солянка з кльоцками, як би я це назвала. Хтось сказав, що це галушки або пельмені. Тісто з муки та яєць замішується, розкатується, в нього загортається м’ясо і кидається в южку з овочами.

І на кожному куті нам наливали. Заходимо в галерею – наливають, заходимо на веранду, знов якийсь тост і теж пригощають, заходимо на кухню – наливають. Одна зміна блюд, друга, третя і до кожного блюда новий сорт палінки. Я іноді ховалася за Яшу. Я ж не можу сказати комусь, що він ще малий и йому не можна, бо як на мене люди подивляться. А він і радий. Але вона така густа. Тобто вона така сама як горілка, але коли п’єш її то насичуешся. Наливали її в такі маленькі чарки як наперстки, але коли мені подали третю чарку, я пригубила і не змогла проковтнути. Вона була дуже смачна і прекрасно пахла, але в буквальному смислі слова не лізла. То мені її піднесли на сніданку. Не обминула мене ся чара.

До речі, так пощастило не всім. Нас розподілили по 3 по 5 осіб на сім’ю і наші сусіди по автобусу нам розказували чим вони займались вечорами … Наливали їм тільки 1 раз і всю вечерю вони вчили угорську. Так нашо ж було так напружуватись? Після третьої чарки вона і так зрозуміла …

На сніданку стіл ломився так само як і на вечері. Після такого сніданку можна було тільки на автобусі їхати. Йти самому в такому стані було не можливо. Але вранішня чарка зробила свою справу, я солоденько проспала дві з половиною години поки ми їхали до чергового дива українського світу.